«Не пішов на штурм, прив’язали і плоскогубцями рвали зуби». Свідчення російського дезертира

Антон Старіков

34-річний Антон Ш. з Уфи – дезертир із російської армії. Він провів на війні проти України пів року, завербувавшись туди після ДТП, яке загрожувало йому кримінальною справою. З передової він утік після того, як його, за його словами, кинули в підвал для «відмовників» і катували, вирвавши майже всі зуби. Антон потрапив у санчастину, а поправившись зумів втекти з фронту і виїхати за кордон. Його довго лікували у Німеччині і там він, як дезертир, поросив про політичний притулок.

Свою історію Антон розповів проєкту Радіо Свобода «Север. Реалии».

До того, як завербуватися на війну, Антон працював особистим водієм у директора будівельної фірми. Він розповідає, що мав два вихідних на тиждень і зарплату близько 80 тисяч рублів (близько 1000 доларів на ті часи). Він зумів накопичити на невеликий будинок і жив окремо від матері.

Уфа. Башкортостан. Росія

«Думав, одразу забракують»

На війну в Україну росіянин потрапив через ДТП. У вересні 2023 року Антон повертався ввечері додому на своїй «Ладі-Гранта» і, не впоравшись із керуванням, врізався у припаркований автомобіль. У шоці він утік із місця аварії, а машину припаркував біля будинку. Поліція знайшла його через півтора тижні. За залишення місця ДТП без жертв передбачається адміністративна стаття, але поліцейські сказали йому, що проти нього порушать кримінальну справу. Після чого запропонували альтернативу:

«Вони сказали, що можна поїхати до в’язниці й звідти вирушити на війну, або піти на війну добровольцем, – розповідає Антон. – Дали час подумати. Через кілька днів зателефонували й запитали що я вирішив? Сказали, що або до СІЗО відправлять, або на «СВО» (так російська влада та ЗМІ називають війну в Україні – ред.). Ще й пристави підключилися: у мене боргів за штрафами було приблизно на 200 тисяч рублів. Я порадився із сестрою та матір’ю й вирішив їхати на війну добровольцем. У поліції сказали надіслати їм фото контракту»

Антон розповідає, що в Росії не служив в армії й до вербування 10 років стояв на обліку в психіатра з діагнозом «розлад особистості». У його військовому квитку було написано до служби «не придатний»: у нього було кілька спроб суїциду.

Коли він поїхав до Москви, у військкомат, то взяв із собою всі виписки й думав, що на медогляді його одразу забракують. Але, побачивши папери, його лише запитали: «А зараз як себе почуваєш? Ходиш? Придатний!».

Після медкомісії Антон підписав контракт і додому вже не повернувся. Ніч він провів на збірному пункті в Москві, а на ранок разом з іншими контрактниками його відправили автобусом до Ростова. Там він тиждень провів у «учєбкє», під час якої Антону, який жодного разу не тримав у руках зброю, дали можливість два рази відстріляти по автоматному ріжку. А потім його та інших завербованих одразу відправили на «нуль» (на передову – ред.).

«Нас привезли, і військовий відвів усіх стежкою в якийсь ліс, точніше, у те, що від нього залишилося після обстрілів, – згадує Антон. – Сказав, щоб тут розташовувалися, а завтра вранці десь розмістять. Ніхто тієї ночі не спав, звичайно»

«Серед нас були бійці з «Ахмата» , вони сказали, що найстрашніше – якщо дрон нас помітить. Тоді буде приліт і все, – розповідає він. – Але обійшлося, слава богу. А вранці мій запис подивилися у військовому квитку й сказали, що мені зброю краще не давати. І призначили мене в евакуацію ».

Випити самогону і забутися

«Евакуатори» займаються вивезенням поранених і загиблих із передової. Саме цим Антон займався наступні пів року. Він розповідає, що їх розподілили на дві бригади по шість осіб у кожній, і в першу ж ніч вони пішли по тіла.

Від землянок, у яких ночували команди евакуації, до «передка», за словами Антона, було приблизно 5-6 км в один бік. У кожної групи були одні ноші, за ніч їм треба було зробити дві ходки (тобто пройти 20-24 км) і принести двох «двохсотих» (убитих) або «трьохсотих» (поранених).

На поранених наприкінці маршруту чекала машина, яка везла їх до госпіталю, убитих упізнавали за жетонами. Часто дорогою «трьохсоті» перетворювалися на «двохсотих», розповідає Антон.

«Якщо дрон прилітав або мінометний обстріл починався, ми просто розбігалися в різні боки, ноші кидали. А коли все закінчувалося, того, кого ми несли, вже не було, – згадує він. – Його або граната, скинута дроном, убивала, або мінометний обстріл. Ми потім просто забирали ноші й ішли, говорили по рації, що йдемо порожні. Ноші треба було обов’язково забрати, інших би ніхто не дав. Старший групи розповідав, що раніше ношів не було, і трупи просто брали на плечі чи тягли»

У трупів перед живими була одна велика перевага, розповідає евакуаторник. Під пораненого можна було засунути тільки один автомат, якось збоку, а під труп можна спокійно покласти два, адже «йому все одно не боляче».

Хрестик на останках російського військовослужбовця. Поле бою розпочатої Росією повномасштабної війни проти України

Антон розповідає, що автомати вони брали в убитих і ховали, щоб потім виміняти на самогон у бійців загону «Барс». Один автомат – півтора літра самогону.

«Його пили, щоб заснути й просто не пошкодитися розумом від того, що бачиш», – каже Антон.

За його словами, повернувшись після ночі, евакуаторники «перекидали» склянку й закушували сухпайком, а потім весь день відсипалися в погребі. Коли темніло, вони знову йшли забирати поранених або мертвих.

Антон каже, що часто нести назад його команді доводилося трупи своїх же, тих, хто займався евакуацією.

За півтора місяця, поки він був «евакуаторником», склад його команди оновився майже тричі.

«У нас осіб 30 приблизно змінилося. На другу ніч ми несли назад людину з нашої команди, хвилин через сорок після того, як вийшли, – згадує він. – Поруч із ним «Баба-Яга» (великий український дрон, здатний нести кілька гранат – ред.) гранату скинула й його осколками повністю посікло. Ми дочекалися, коли дрон полетить, поклали його на ноші й пішли назад. У важкому стані, але донесли. Його завантажили в уазик , більше я про нього не чув».

«У перший тиждень ми з командиром удвох із шістьох назад повернулися, а чотирьох убило, – підкреслює Антон. – І через пару тижнів так само було. До кінця місяця позивні один одного вже перестали запам’ятовувати. Який сенс, якщо максимум за пару тижнів або пораненим звідти поїдеш, або трупом?».

Джгут на рештках тіла російського військовослужбовця

«Вколов знеболювальне і спеціально наступив на «пелюстку»»

Антон розповідає, що коли йому було 5 років, його батько, вкотре напившись, підпалив йому волосся на голові. Після того, що сталося, хлопчик кілька років не говорив. У перший клас він пішов майже в 9 років, але після року навчання у звичайній школі його перевели в корекційну.

Напиваючись, батько Антона часто розпускав руки й бив дітей, а його старшу сестру як покарання ставив на горох. Тоді разом із мамою й сестрою Антон ішов із дому до бабусі чи сусідів.

Побиття припинилися, коли Антону виповнилося 16 років, і він зрозумів, що може дати здачі. Батько з того часу, за його словами, як і раніше, приносив додому пляшку, випивав її, але після цього не буянив, а просто лягав спати. В останні роки життя він, утім, змінився: «пив мало й хотів усе виправити», згадує Антон.

Він зізнається, що його психіка після дитячих травм так до кінця й не відновилася. Уже в дорослому віці в нього було кілька спроб суїциду. А потрапивши на війну, він вирішив сам себе покалічити, сподіваючись, що тоді його «спишуть».

«Ми думали, як краще: наступити на «лєпєсток» (радянська протипіхотна міна ПФМ–1 – ред.) чи викрутити підривник із гранати й підірвати його, затиснувши в кулаці? Головне, щоб пальці відірвало й слідів пороху не залишилося, – розповідає Антон. – Один таке зробив. Пальці йому відірвало, але його військова комендатура відвезла, бо поруч кільце (від гранати) знайшли».

«На «лєпєсток» я сам пробував наступати. Якось раз помітив його, коли ми поверталися, недалеко від нашого погреба, але нікому не сказав. А коли всі лягли, вколов знеболювальне собі в плече, пішов і наступив на нього, але нічого не сталося. Тоді я думав «на жаль», а зараз думаю, що на щастя, – розповідає Антон. – Я на ньому ще хвилин п’ять пострибав і спати пішов».

«Емоцій у той момент у мене не було ніяких. Просто хотілося виїхати звідти, будь-якою ціною. Ми й з «передка» поранених виносили, в основному, або з «самострєлами», або тих, хто на «лєпєсток» теж наступав спеціально», – підкреслює він.

Російський солдат. Фото пресслужби міністерства оборони Росії

Антон підкреслює, що ампули з промедолом, який він собі вколов перед тим, як наступити на «лєпєсток», (промедрол – анальгетик, що використовується в російській армії як знеболювальне – ред.), були на війні дуже цінною річчю.

На бійця, за його словами, в російській армії давали лише одну ампулу. Вважалося, що цього має вистачити від поранення до госпіталю. Якщо повертаєшся з госпіталю на передову – отримуєш нову, але якщо раптом загубиш ампулу, свою тобі ніхто не віддасть.

Антон каже, що «евакуаторники» іноді знаходили промедол в загиблих і приховували його про запас. Такою ампулою він і скористався перед тим як наступити на міну.

Через півтора місяця, за словами військового, в їхній частині відправляти в штурм було вже нікого. І тоді командування послало на штурм солдатів із групи евакуації.

«Нас вишикував прапорщик. Я і ще один хлопець із нашої групи вийшли й сказали, що на штурм не підемо. Прапор відповів «тоді ми вас «обнулимо» (уб’ємо), а я сказав, що нехай хоч прямо тут обнуляє – це краще, ніж там, під мінометами», – розповідає Антон.

«Нас відвезли на «передок» (передову) і посадили в бліндаж, який часто під обстрілами був. Сказали, що вранці прийдуть «обнуляти» , але вранці за нами прийшла військова поліція, – розповідає він. – Нас привезли в Зайцеве (селище в так званій «ДНР» , куди звозять відмовників – ред.), там ми пробули приблизно тиждень».

«Мене привели до якогось офіцера, і він сказав, що якщо я не піду воювати, мені загрожує від 5 до 15 років в’язниці. Я відповів, що можуть по-максимуму давати, – підкреслює Антон. – Мене відвели в підвал, а через кілька годин почали катувати».

«Посадили в крісло, прив’язали руки, голову примотали скотчем і почали тягнути зуби»

Антон розповідає, що приміщення, в яке незгодних повертатися на війну забирали по одному, розташовувалося прямо над підвалом. Його в Зайцевому називали «веселою кімнатою».

«Відмовники» («отказники» – рос.), а їх було близько 20-ти, чули крики з тієї кімнати, але ніхто не чинив опір, коли їх туди відводили. Крім одного солдата, але його тоді спочатку побили до такого стану, що він не міг стояти на ногах, а потім все одно поволокли у те приміщення.

«Мене посадили в крісло й прив’язали руки наручниками та ременями, а голову примотали скотчем, – згадує Антон. – Потім ударили, якусь залізяку в рот засунули, щоб я не міг рот закрити й пасатижами почали тягнути зуби. Коли витягли вже третій, я закричав, що згоден усе підписати, біль був нестерпним».

«Кисть у мене рухалася, і мені підсунули папір. Я підписав, а вони сказали: «Щоб більше не відмовлявся, ми тобі ще вирвемо». І стали дерти зуби далі. Розхитували, ламали по половині, – розповідає військовий. – Я не знаю, скільки це тривало, мені здалося, що вічність. А вони при цьому сміялися й жартували».

Після тих катувань у Антона залишилося всього три зуби. Його дотягли до підвалу й кинули до решти «відмовників», які дали йому знеболювальне. Побачивши, що з ним зробили, другий «відмовник» з евакуаційної групи одразу підписав згоду повернутися на фронт. Цієї ж ночі їх обох «купили» в іншу частину, і закинувши в КаМАЗ, відвезли.

_________________________________

Мама Антона каже, що частини зубів у нього не було після бійки, ще на «гражданці». Але з фронту він дійсно повернувся всього з трьома зубами: їй він теж розповів, що зуби йому вирвали «на підвалі».

«Коли він виїжджав, не всі, у нього звичайно, зуби, але були. А коли повернувся – розповів, що там вирвали. Він не хотів особливо розповідати, а я особливо не питала. Я бачу, що людині важко», – розповідає мати.

У німецькій клініці, де Ш. у 2025 році робили протези, він теж повідомив, «що зазнавав катувань з боку російської армії». «Вкрай висока втрата зубів за наявності трьох здорових зубів, що залишилися, у такому молодому віці може пояснюватися, зі стоматологічної точки зору, лише безглуздим передчасним видаленням зубів, які можна було б зберегти», – йдеться в довідці з клініки, яка є в розпорядженні «Север.Реалии».

Про те, що під час катувань виривають зуби, у 2023 році розповів боєць батальйону «Азов»Євген Чуднєцов, який потрапив у російський полон і повернувся додому в результаті обміну.

«Спочатку так просто побили ногами, а потім так, виривали зуби плоскогубцями. Вони там ще говорили «давай, дриль неси». Добре, що там розетка не працювала. А потім прийшов якийсь росіянин і сказав: «Що ви робите? Сказали його не чіпати, сказали цілим привезти! Що ви наробили? Вони хотіли, щоб я на інтерв’ю цілий був, а в мене зубів вже немає, обличчя розбите», – згадував Чуднєцов.

Також українські ЗМІ писали про свідчення полонених, яким росіян спилювали зуби напилком у Харківській області.

_________________________________

Температура 41, потрапив у санчастину

Потім Антона привезли в розташування частини недалеко від міста Кринки. Він каже, що ледве стояв на ногах і практично не міг говорити.

«Там комбат був, він подивився на мене й каже: «Що ви мені за м’ясо привезли?». Запитав, що зі мною робили. Я відповів, що мені зуби виривали, він велів відвести мене в санчастину. По-людськи вчинив. Там виміряли температуру, вона була 41, – розповідає Антон. – Мене одразу колоти почали»

Антон розповідає, що польова санчастина поруч із Кринками по суті була бетонним приміщенням без вікон, у якому поранені лежали на дерев’яних піддонах. Ті, хто міг пересуватися, ходили в магазин по локшину, брали їжу й на лежачих.

«Я там пролежав місяць, а потім нас відвезли в Ростов і через два дні літаком відправили в госпіталь, до Севастополя. Там ми мали пройти комісію. Але один медик сказав, що нам дадуть відпочити, але потім все одно всіх придатними визнають. А від офіцера в загальний чат прийшло повідомлення, що нашої роти більше немає, і ми підемо в наступний штурм замість загиблих. Тоді я, недовго думаючи, вирішив тікати», – розповідає військовий.

Село Кринки, Херсонщина. Вид з дрону. Відео надане 38 ОБрМП. Літо 2024

«Ночами сниться, що «приліт» і мене вбиває. Або що мене прийшли забирати назад»

Антон розповідає, що взяв квиток на потяг до Сочі, але туди не доїхав: дорогою вийшов із вагона, замовив таксі й за 70 тисяч рублів доїхав за дві доби до Уфи. Удома на нього вже чекали мама й дівчина, яким він заздалегідь розповів про свої плани.

За тиждень у Антона не витримали нерви, і він пішов здаватися у військову комендатуру. Там він розповів про те, що змушений був піти в СЗЧ (самовільне залишення частини – ред.), тому що не отримував лікування. Але в комендатурі від нього просто відмахнулися, сказавши, що в них немає на нього орієнтування, а якщо буде – вони знайдуть його самі.

У розшук Антона в підсумку оголосили тільки в серпні 2024 року, через пів року після втечі.

Отримати лікування вдома Антону теж не вдалося. Психіатр, до якого він ходив на прийом, відмовився класти його до лікарні, оскільки він військовослужбовець. Тоді Антон вирішив тікати з країни. Він оселився в батьків дівчини далеко від міста – на випадок якщо на нього раптом прийде орієнтування, і його почнуть шукати. Подав документи на закордонний паспорт і продав машину.

«Паспорт був готовий через два тижні. Я спеціально на п’ятирічний подався, щоб швидше зробили, – каже Антон. – Я поїхав до Білорусі, а звідти літаком полетів до Вірменії, прожив там три місяці. Одразу ж як приїхав туди, пішов до посольства Німеччини й попросив притулок, але мені відмовили, сказавши, що Вірменія безпечна країна. А там база російська військова в Ґюмрі!».

«Я в підсумку за допомогою антивоєнних активістів дістався до Німеччини через Боснію та Хорватію. Хорвати просто впускали тих, хто говорив «аsyl» («притулок» – ред.). Дістався до Німеччини, півтора місяця був у таборі для біженців, зараз живу в Неллінгені», – розповідає він.

Між табором для біженців та гуртожитком у Неллінгені Антон провів чотири місяці в психіатричному відділенні німецької клініки.

«Мене коли в Німеччині вже в клініку поклали, я почав антидепресанти приймати, мені їх досі виписують. У принципі, допомагає. Але все одно ночами сниться, що приліт і мене вбиває. Або що мене прийшли забирати назад звідси вже, з Німеччини», – зізнається Антон.

У німецькій клініці, за його словами, медперсонал був дуже уважним. Лікарем у Антона виявилася українка: до російського дезертира вона ставилася добре й співчувала йому, слухаючи його розповіді.

Їдучи з Росії, Антон сподівався, що скоро до нього приїде його дівчина. Але цього не сталося.

«Того дня, коли я з клініки вже виписувався, вона мені повідомлення надіслала, що до мене не приїде. Тому що їй військовий потрібен, а не зрадник батьківщини. І що в неї тепер інший є, він теж військовий, – розповідає Антон. – У неї вітчим – «вагнерівець» (воював у складі ПВК «Вагнер» – ред.), напевно, мізки їй промив».

«Вона зізналася, що була вагітна від мене й надіслала мені знімок УЗД. Я хотів із моста стрибнути на шосе, мене поліція з пожежниками зняли, і я назад у клініку повернувся, – каже Антон. – Через те, що я в клініці довго лежав, Німеччина прийняла до розгляду моє прохання про притулок. Так би мене назад у Хорватію вислали, тому що я через неї в’їхав до Євросоюзу».

На останній зустрічі з чиновниками з німецького міграційного відомства Антону повідомили, що розгляд питання про надання йому притулку може зайняти рік чи півтора. Чоловік, який до дезертирства жодного разу не був за кордоном, зараз намагається облаштуватися в Німеччині: чекає, коли буде готовий його зубний протез, ходить на інтеграційні курси, катається на велосипеді.

«Я, звичайно, сумую за домом, але розумію, що, якщо опинюся там, мене одразу ж відправлять на війну. Або спочатку до в’язниці, а звідти на війну, – упевнений Антон. – Мамі скоро виповниться 70. До неї вже приходили з папером, що я в розшуку, питали, де я. Вона приїжджатиме, звичайно, провідуватиме мене, запрошення можна зробити. Але доживати, сказала, залишиться в Росії».