У Варшавському університеті вийшла книга про українську мову в XI–XIV століттях: «Спочатку було слово. Від мовного узусу – до літературної норми (Нарис історії української літературної мови)». Це монографія історика української мови, доктора філологічних наук, професора Житомирського університету, члена-кореспондента Національної академії наук України, а нині ще й старшого лейтенанта ЗСУ Віктора Мойсієнка, і польської дослідниці Йоанни Ґетки.

Автори розвінчують російський «общевосточнословянский» міт, який роками експлуатує Росія, говорячи про те, що норми української та білоруської мов пройшли довгий шлях – їхні початки сягають періоду України-Русі.

Дослідники аналізують пам’ятки церковнослов’янської мови української редакції, а також оригінальні світські тексти з південних теренів Русі і наголошують, що вже від ХІ століття можна говорити про розвиток русько-української (давньоукраїнської) писемности, тобто літературно-писемної мови.

Про давньоукраїнську мову, значення української мови для української державності Віктор Мойсієнко розповів Радіо Свобода.

Автори монографії «Спочатку було слово. Від мовного узусу – до літературної норми (Нарис історії української літературної мови) зосередили увагу на українській мові в XI–XIV століттях і наголошують, що сучасна славістика й досі перебуває під потужним впливом російської та радянської наук.

Дослідники Віктор Мойсієнко та Йоанна Ґетка зазначають, що не знайшли наукових аргументів, базованих на оригінальних письмових джерелах щодо існування російської мови після розпаду праслов’янської спільноти і пояснюють це відсутністю письмових джерел, створених у найдавніший період ( XI–XII ст.) на території, де утворилося Московське князівство.

Мета цієї праці – показати на конкретних фактах мови найдавніших точно локалізованих і датованих пам’яток, створених у руських (тобто на теренах Русі – Києва, Галицької та Волинської земель) скрипторіях, належність писців, що їх переписували, до тогочасного українського мовного простору. Послуговувались у дослідженні джерелами ‒ факсимільними виданнями, оцифрованими копіями найдавніших текстів XI–ХІІ століть.

А ще своїм завданням Віктор Мойсієнко та Йоанна Ґетка називають зміну чинних наукових парадигм на основі нових, раніше не описаних джерел і прикладів: верифікація двох тез, панівних в історичному мовознавстві ‒ існування до XIV століття давньоруської літературно-писемної мови як спільної, зуніфікованої для всіх східних слов’ян; існування до XIV століття церковнослов’янської мови спільної «руської (східнослов'янської) редакції».

‒ Пане Мойсієнко, вас називають одним із найфаховіших дослідників давньої української мови. Ви зараз перебуваєте на війні, у лавах ЗСУ. Звісно, не до нових праць на фронті, але ідей, мабуть, не бракує?

‒ Це актуальне для мене питання, бо я, безумовно, цим живу. Хоча, зрозуміло, під час служби не напишеш книжок. Ці ідеї народжувалися кількістю тих давніх рукописів, над якими працював і зі своїми колегами у проєкті «Повертаємо Україну в культурну спадщину», який організувала і веде Ганна Горобець, у видавництві якої видано більше 10 писемних пам’яток ХІ-ХІV століть, кілька Євангелій ХVІ століття, уривок книги Євангеліє ХІ століття, яке руська – українська – княгиня Анна повезла із собою, коли виходила заміж за французького короля.

Оригінали цих книг зберігаються по всьому світу. Більшість, саме найдавніших, вивезли в Росію, тобто вони були вкрадені в України.

До війни я багато збудував планів у голові на основі тих студій, які пройшов. І далі є бажання працювати над дослідженнями.

‒ Зрозуміло, що ваша монографія у співавторстві з Йоанною Ґеткою у Варшавському університеті буде проігнорована російськими та проросійськими науковцями. До яких висновків ви прийшли у дослідженні? Згідно з дослідженнями пам’яток ХІ століття, якою була мова Києва тоді?

‒ Мене десь назвали «кілером російською пропаганди» і це дуже правильно.

Звісно, цю книгу ігноруватимуть у Росії, як і книги Юрія Шевельова. У Росії не згадуватимуть, бо у них немає аргументів, щоб чомусь заперечити. У нашій праці на близько тисячі прикладів продемонстровано тяглість української мовної структури від ХІ століття до сьогодення. Ця монографія двомовна, польською і українською мовами. Є електронний і друкований варіанти.

Ми прийшли до висновку, що теренах Руси до ХІ століття, коли писемна історія почала фіксуватися, можна було виділити на основі писемних пам’яток: дві мови – руська українська, зароджена у столиці Руси Києві, і – друга північна, новгородська, теж слов’янська, вони протиставлялися.

Десь пізніше через століття-друге, в кінці ХІІІ-ХІV століття можна говорити про білоруську мову. Я не кажу, що її раніше не було. Наголошую на цьому. Підкреслю, що на основі писемних пам’яток не можна підібрати риси, щоб на 100% було доведено, що це білорус переписував. Можливо, на теренах Полоччини, Смоленщини була говірка. Смоленськ – я не обмовився, бо це до Московії, сучасної Росії, не має жодного стосунку, це терени, де формувалася білоруська народність, пізніше була білоруська нація і мова. Найдавніша мовна спадщина смолян жодного стосунку до російської писемности не має.

Можна говорити, що московська редакція церковнослов’янської мови звучить у XV столітті. А до цього часу підтвердити чи заперечити, чи писали вони чи ні ‒ немає підстав. Через те й було придумано цей великий знаменитий міт ‒ «єдінство і общность, что до ХІV вєка в Суздалі, Рязані і Кієве, Черніговє, Псковє дрєвнєруская народность разгаваріла, в прінціпе, на одном язике, отлічая билі, какіе то есть асобенності». Але в цей час старомосковський ізвод або московська редакція церковнослов'янської мови, існував у цей період (від XV століття) і був пов'язаний з роботою над виправленням богослужбових текстів і поширенням книжкової традиції в Московському царстві.

Але ж при цьому, попри те, що ці відмінності були настільки разючі, московські вчені визнавали, що є сербська редакція церковнослов’янської мови, моравська, чеська редакції церковнослов’янської мови, болгарська, македонська. Там одна-дві риси, особливості, які попали в церковнослов’янські тексти і збігаються із сербською чи іншою, і російські науковці визнають що так, була мова, не заперечують існування, як і окремої редакції.

А от те, що всі пам’ятки, фактично, були перші привезені у Київ і переписані русинами-українцями, в ХІ столітті, які внесли не одну-дві, а 101-102 риси, підкреслюю, які започаткували цю норму, яку в Москві назвали «общеревнеруской» або, щоб усім було зрозуміло ‒ «общеруская норма». І коли так назвали, то українці і білоруси взагалі виявились ніби непричетні до цієї редакції. Хоча це через наш, русько-український, Київ все йшло.

Тому наша монографія і вбиває осиковий кіл в ідею «общности і єдінства», повністю розвінчує цей міт, але хіба про це можна говорити з Москвою!?.

Путіна російські пропагандисти переконали у тому, що треба продовжувати дослідження історії української мови і видавати її, як російську. А українського президента, ані нинішнього, ані попередніх в цьому ніхто не переконував і не переконав, на жаль.

У Росії не зупинилось видання «Словаря ХІ-ХVІІ веков». У Росії не зупинилось видання «Древнєруского язика ХІ-ХІV веков». Ба більше, за час війни вийшли наступні томи. Це про те, Путіна хтось переконав, що «надо не только строить танкі і самольоти», але й не забувати «язик».

Путін знає, що основний маркер ідентичності ‒ це мова. По мові і розпізнають і «надо асвабадіть».

У пам’ятках XVI, XVII, XVIII століть є чимало доказів, які дозволяють, так би мовити, усвідомити українську мовну минувщину в ці часи. Однак з пам’ятками більш раннього періоду ситуація геть інша. На величезний обсяг писемності Руси XI–XIII століть, на кожну пам’ятку, написану в цей час у Києві, на Галичині, на Волині, є сотні досліджень російських учених.

Ми почали досліджувати ознаки, які в подальшому стали нормою української літературної мови і поодиноко засвідчені вже від ХІ століття.

У найдавніший писемний період на теренах східнослов’янського світу можна виділити дві мовні структури: українську або русько-українську (це південь Русі, тобто наші землі) і новгородську. Мабуть, була і білоруська, але писемно не була представлена до кінця XIV століття.

То була тоді руська-українська і новгородська мови. Ці риси виявляємо у писемних пам’ятках київських, галицьких, володимирських (Волинь), чернігівських ХІ–ХІІ століть і вони зіставляються з нормою української літературної мови. Так і у новгородських.

Тобто, писемна історія української мови починається від середини XI століття. У Московії до XIV століття взагалі, найімовірніше, нічого не було написано. Наша монографія показує, що вже в XI столітті говіркова мова була українська. Звісно, українська у XVI і XXI століттях відрізняється, це притаманне всім мовам, але ми протягли цю тяглість від XI до XIV століття. А далі потрібно протягти до сьогодення. Тоді і буде цільна картина історії української літературної мови. Така ідея у час війни не покидає мене.

‒ Якою є ситуація зі «Словником давньої української мови ХІ-ХІV століть»?

‒ Словник бродив в головах, але так і не народився. Це неможливо зреалізувати без державної підтримки. Це надзвичайно тривалий проєкт. 15 років і це лише укладання картотек, перш, аніж з’явиться на світ перший том.

Для прикладу, «Словник української мови XVI–першої половини XVII століття», то перший том вийшов у 1994 році. Левко Полюга і Дмитро Гринчишин починали робити, а зараз продовжують їхні учні у надскладних умовах (словник почав виходити у Львові в Інституті українознавства). Це неймовірний словник і надзвичайно потрібний. Це лише XVI–перша половина XVII століть. Зараз буде виходити том лише на літеру М і це вже 2025 рік. Тобто, 30 років було потрібно, щоб тільки половина словника була опублікована.

Працівники щодня розписують картки, вивіряють факти і це дуже трудомістка праця.

«Словарь ХІ-ХVІІ веков», що видається в Росії, базується переважно на українських і новгородських пам’ятках. До ХІV століття покликання на московські пам’ятки взагалі відсутні.

А «Словарь древнерусского язика ХІ-ХІV веков», який активно видається Російською академією наук, за винятком кількох грамот з теренів Московії, взагалі не містить покликань на джерела московської писемності. Усі приклади наведені з українських, новгородських і, частково, білоруських писемних джерел.

‒ В Україні в 2017 році видано «Словник української мови VІ століття» мовознавцем Іваном Ющуком. У ньому зібрано понад 13 тисяч слів української мови слов'янського походження, які повністю або частково звучанням і значенням збігаються зі словами верхньолужицької, чеської, словенської, сербської й хорватської мов, території яких не межують з Україною. Чи це означає, що ці слова є переконливим свідченням про побут, звичаї й життєві турботи далеких предків українців?

‒ Якщо хорват, серб будуть говорити про витоки писемності і мови від ХІ–ХІІ століть, і будуть називати писемні пам’ятки, бо там засвідчені ці риси – для мене це зрозуміло і ясно. Македонець і болгарин вказують на ці особливості, які потім увійшли до літературної мови болгар і для мене це зрозуміло.

Поляк і чех ‒ це теж мені зрозуміло. Такий словник має право написати будь-який представник слов’янського народу, російського в тому числі, бо там знайдуть спорідненість, лексику, яка буде для білоруської, української, словацької, хорватської десь спільна і буде називатися словником VI століття.

Тому, якщо будуть такий словник брати до рук славісти з Німеччини, Франції, США, Японії, то, м’яко кажучи, будуть здивовані, чому словник VI століття і чому тільки української мови. Французи, які займаються слов’янськими мовами, зокрема східнослов’янськими, матимуть масу запитань, чому тільки українська мова і як це довести. Хоча як факт, такий словник може існувати.

Я вважаю, що нам треба відстоювати те очевидне, що в нас є, ‒ писемні пам’ятки написані у Києві в ХІ столітті, які Росія на весь світ розпихає і називає, що «ето общерусскоє»... Це зараз суперважливо.

Основний напрямок думок українського славіста, україніста ‒ донести світові те, про що ми написали у нашій монографії з Йоанною Ґеткою, базованій на близько 1000 прикладів із писемних пам’яток.

Якби московські вчені знайшли писемні пам’ятки з Рязані, Суздаля, Москви, показали їхні особливості, які зараз збігаються з окремою говіркою, яка існує в Росії на різних теренах історичної Московії, то це було б надзвичайно. Але вони не можуть такого знайти, бо не було у Московії, Росії, писемних пам’яток до ХІV століття. Якщо й були, то привезені з Руси-України або Новгорода, або переписані з українських протографів.Все робилося у Києві, норма творилась, започатковувалась, а потім поширилась на Новгород та інші терени Руси. Там підхопили цю київську писемність іі Новгород одразу її пристосував під свої особливості. Так само, як із терен Болгарії прийшли до нас Псалтирі, Євангелія, Мінеї, Кормчі, церковні устави, але київські писці, коли почали переписувати, пристосували під свої реалії, під свою мову.

Відмінності і риси

‒ У монографії ви базуєтесь на найдавніших пам'ятках церковнослов’янської писемності з українських земель, вони там місять риси, які, власне, виокремлюють українську мову. У монографії на основі аналізу сотень прикладів мовних рис із пам’яток української писемности XI–XIV століть запропоновано зовсім інше бачення й оцінку мовного минулого Русі. А які саме ці риси?

‒ Для прикладу, поява «і» на місці «ятя» уже є в писемних пам’ятках від ХІ століття. Оскільки це була зона півночі України, сучасне північноукраїнське наріччя української мови, Київ і поляни, найімовірніше, туди тяжіли, то дуже часто вони помилялися в напрямку, коли йшли такі слова ‒ «мєра», вони чули на місці давнього «ять» після «м» в корені, можливо, дифтонг, який вимовлявся на зразок «і»- «е». Тому вони писали в одних випадках «і», в інших ‒ «е». Такі приклади є в найдавніших пам'ятках ХІ століття ‒ «віра» через «і», а не через «ять».

Поплутування «и»-«ы». Наприклад, давні звуки, які в праслов’янській мові чітко протиставлялися і розрізнялися у таких словах як «ліхо» або «риба», на українському ґрунті в ХІ столітті, очевидно, збіглись. І вимовлялися абсолютно однаково. Тому наші писці їх плутали: годыны, мъногашьди; – плутання написань «е»-«і»: властилинъ, жевот.

Після шиплячого на місці колишнього «е» українці дуже рано почали вимовляти лабіалізований звук, який пізніше став нормою і перетворився в «о»: жона, чоловѣка. Позначення м’якости, передовсім «л, н», збереження початкового «и» у префіксальних похідних від идти: приити, відпадіння початкового «и»: мѣти, ерѣй.

В ХІ столітті ми вже маємо «чоловік». У пізніших пам’ятках з’являється написання «чому».

Повноголосся найпослідовніше виявлене саме в українських пам’ятках, хоч і властиве й білоруській мові та новгородському ідіому.

В українській писемности від ХІ століття засвідчено випадки написання «ро- ло» відповідно до давніх «ort-olt»: (робота, розбійник, розум, розгадати), а з часом стали нормою української мови.

Для найдавніших текстів ХІ століття характерна тенденція до усунення нагромадження приголосних.

Дослідження пам’яток, які були на українських землях в XI–XIV століттях, дає всі підстави для висновку, що у церковнослов’янській мові маємо ті ж риси, які відображені у збережених донині свідченнях, написаних рідною мовою предків теперішніх українців, наприклад, на стінах собору Софії Київської. І в основі норм української літературної мови лежить багато таких особливостей, як із оригінальних світських пам’яток, так і переписуваних церковнослов’янською мовою української редакції.

ХІ–ХІV століття Київської Руси ніяк не стосуються Московії, не в'яжуться ці із Росією. Як не крути, все одно на Київ виходиш, на пам’ятки ХІ століття.

Тому ми мали на меті з польською колегою показати роль і значення писемности Руси в нормотворчому процесі української літературної мови, відкинути хибну оцінку ролі церковнослов’янської мови в Русі, її структури у славістичних дослідженнях.

Не існувало єдиної спільної східнослов’янської писемності як однорідного явища. Церковнослов’янська мова була зрозумілою для русько-українських писців і, певною мірою, допускала відображення особливостей рідної мови. Ми показали, що ніякої церковнослов’янської мови «русской» редакції в ХІ–ХІІІ століть не було. Була церковнослов’янська мова руської, київської або української редакції. А це розбиває російський міт, який Кремль намагається поширити на весь світ, про «общность і єдінство трієдіного народа».

Тому нинішня війна Росії проти України не просто за територію, це війна значно глибша ‒ Росія намагається поглинути українську культурно-мовну спадщину XІ–XIV століть. Бо, зрозуміло, якщо Росія не контролюватиме Київ, то перестане існувати, зникне як імперія, це буде Московія. І це, зрештою, починає розуміти світ.

Ми захищаємо свою землю, спадщину, мову, культуру, історію. Розмовляти українською мовою, думати нею не тільки на роботі, але й вдома ‒ це найкращий захист для української мови. Хочеш захистити українську мову ‒ говори українською мовою.